Справжня медицина існує

Я все частіше повертаюся до текстів Авіценни не заради історії та не заради авторитету. Я повертаюся до них, як до дзеркала, щоб перевірити, чи туди я йду.

Авіценна не писав про хворобу як про ворога. Він говорив про неї, як про втрату гармонії — про місце, де людина вийшла із міри із собою, із життям, із власним ритмом. І що довше я працюю з людьми, то ясніше розумію: це визначення не застаріло. Воно стало точнішим.

Я не шукаю в медицині влади над тілом. Я шукаю розуміння.

Хвороба рідко починається у аналізах. Найчастіше — у непоміченій напрузі, у пригніченій емоції, у житті, яке «проходить через силу». Тіло не мститься. Воно повідомляє. Іноді – м'яко. Іноді – наполегливо.

У цьому сенсі лікар для мене не той, хто перемагає хворобу, а той, хто вміє почути, де порушено міру.

Авіценна застерігав від механічного знання: "Той, хто знає ліки, але не знає людину, небезпечніший, ніж той, хто не знає ні того, ні іншого"

Ця думка звучить особливо гостро сьогодні, коли ми знаємо так багато про тіло і так мало про цілісність. Лікувати треба не хворобу, а стан людини. Спочатку спостерігати, потім розуміти, лише потім втручатися.

Я все більше переконуюсь: один і той самий стан ніколи не буває однаковим у різних людей. Симптом може збігатися, але шлях до нього завжди унікальний. І якщо не враховувати вік, ритм життя, переживання, внутрішні конфлікти – лікування перетворюється на придушення, а не на відновлення.

Мені близька думка лікаря, як посередника. Не як рятівника. І не як того, хто «знає краще». Посередника між тілом та змістом. Між тим, що відбувається на рівні тканин, і тим, що відбувається у житті людини. Між причиною та наслідком. Авіценна писав, що лікар лише причина серед причин.

Лікування відбувається не за волею лікаря, а тоді, коли відновлюється відповідність.

Ця думка потребує смиренності. Вона не дає місця для вихваляння.

Вона залишає лише відповідальність — бути уважною, чесною та чистою у намірі.

Я не прагну лікувати все. Я прагну не порушити більше, ніж можу допомогти.

Іноді допомога – це втручання.

Іноді пауза.

Іноді правильне питання, задане вчасно.

Здоров'я – це згода тіла з душею, душі з розумом, розуму з порядком буття. Хвороба - це місце, де цю згоду порушено. Лікар - це той, хто вміє побачити, де саме стався розлад.

Я йду цим шляхом не тому, що він простий. А тому що він чесний. І якщо у моїй роботі є орієнтир, то це не образ ідеального лікаря, а постійне питання до себе: де тут втрачено міру — і як допомогти людині згадати її?